Якщо ми дійсно вважаємо себе Нацією сильною, вільною, здатною витримати ці випробування….

Давайте чесно. 100 років (не буду вже копати ще глибше) Україна була залежною від московії. 70 років СРСР не існувало ніякої незалежності України, хіба не так? Московія вирішувала за нас все, починаючи від того, якою мовою нам розмовляти, які цінності для себе обирати та закінчуючи тим, чи жити нам чи вмирати, чи існувати взагалі як нація, влаштовуючи геноцид голодомором. А потім, коли СРСР розпався, хіба по факту щось змінилося? Хіба Україна здобула справжню незалежність? Хто що з політиків, лідерів (навіть язик не повертається назвати когось з тих, що були, “лідером”), які були при владі, зробив, щоб Україна стала по-справжньому незалежною? У повному розумінні цього слова? Купа ставлеників Кремля при владі, які нав’язували українцям умови та керували лише в інтересах росії. Нічого свого не розвивалося, не видобувалося, не будувалося. Ресурсами були залежні? Так. Хоча маємо свої родовища газу (і як виявилося лише зараз, можемо проходити зиму на власному газі), і багато інших копалень. Ментально залежні? Так: телебачення, кіно, естрада, релігія, пропаганда. Торгівля з РФ? Так. В інтересах самої рф та купки оцих ділків, які ділили Україну, вважаючи її своєю власністю. Чи можемо себе захистити? Ні. Бо всю зброю віддали, що не віддали – попідривали на складах, нічого не виробляли, а військо занепаскудили. Щоб не було. В угоду “хазяям” з Кремля. Чи мали престиж та вагу на міжнародній арені, велика держава у центрі Європи? Ні, нас сприймали, як уламок від московії, лише вдуматися! Чи налагоджували зв’язки з країнами світу? Який імідж, лише згадайте, наші так звані лідери створили для нашої країни в світі? Чи заручилися справжньою підтримкою, щоб в нас були друзі, партнери, захист? Ні. Бо Кремль не дозволяв.

Рівень життя низький, чи щось розвивалося? Медицина, освіта, спорт, культура, умови для бізнесу, соціальна сфера – все на найнижчому рівні, люди почали тікати з країни, хоча повномасштабної війни не було, у пошуках кращого життя. Нація об’єднана? Ні. Чи хочуть люди, чи готові вони за щось воювати? Щось відстоювати? За що любити свою Батьківщину? Чи знають історію? Хто вони, українці? Куди йдуть? Які в них традиції? Чим, ким можуть пишатися?..

Як би гірко це не звучало, і можливо, цинічно по відношенню до нашого покоління, яке переживає це жахіття, вибачте, але в розрізі історії, це так і є, ці роки, що зараз йде війна, і все це, в чому ми живемо зараз, ця трагедія, – це крапля, просто мить. Все це, що ми переживаємо зараз, одного дня з’явиться в підручнику історії України одним рядком:

” У 202?-му Україна здобула справжню незалежність від росії”.

І за це ми сьогодні боремося, переживаємо всі ці страхи, тривоги, втрати, героїчні моменти.

Але чому тільки зараз? Чому українці не боролися всі ці 100 років за незалежність? Були такі сліпі, чи безвольні, підписували якісь зрадницькі папірці, нічого не варті, без жодного спротиву, так, щоб всією Нацією, жодної боротьби, навіть спроби, мовчки жили стільки років під росією? Війни не було, тому що московію це цілком влаштовувало. Та чи була у українців воля, свобода, вибір, розвиток, незалежність? Чому ж тоді не було стільки претензій і вимог до тодішніх керівників: те роби, цього не роби? Ніхто не виходив на вулиці? Лише у 13-му вийшли, але обравши чергових покидьків, які пізніше ще більше розграбують країну і знов підпишуть черговий зрадницький папірець, змарнували ще 5 років. Ведмедя, який вже сто років тримає роззявлену пащу над Україною, щоб її зжерти, замість того, щоб вбивати його, завжди задобрювали і починали годувати. Щоб не розлютився ще більше. То скільки можна витримати цього ненажерливого хижака? Скільки можна згодовувати йому Україну? Що ж з неї залишиться? Якби ж ми боролися, принаймні ці 28 років, коли отримали формальну незалежність, не було б повномасштабної війни, бо були б вже сильні.

Боремося зараз. Хтось хоче продовжувати жити в цій залежності? Запитайте у військових, чи вони дарма віддають своі життя? То чому тоді не билися?

Чому все це ковтали і жили, як зомбовані раби? Чи були то інші люди? Якісь інші українці? Чи інші військові? Інша нація?

Ні. Ті ж самі… Не було лідера, який би підняв народ, не було нікого серед лідерів, ані в Україні, ані в світі, хто наважився б навіть на думку, що хижака можна бити, а не загодовувати. Що скільки звіра не годуй, він хотітиме більше і більше, і не буде нашого існування, допоки існує цей звір.

Тож… коли хтось каже, мовляв, які в нас сильні воїни, який народ! Який головнокомандувач ЗСУ, те прізвище, чи інше… Лідер тут ні до чого… Так, зараз у світі шанують українців, українських воїнів, бачачи, нарешті, нашу боротьбу. Але немає нації без лідера.

Подивіться в історію. У будь-якої нації, яка боролася за свободу і незалежність, є свій лідер, яким, до речі, ця нація пишається. Який є невід’ємною, головною частиною цієї боротьби.

Лише українців хтось знов хоче позбавити лідера. Хтось, хто дуже зацікавлений знов зробити нас безвольними і слабкими. Знов “посадити свого”, який знов щось підпише. Не вдається позбавити так, намагаються знецінити його роль. Від’єднати від нації, розділити народ і лідера, посіяти до нього недовіру та ненависть. Хто це робить, зрозуміло, вони вкладають в це мільярди. Чудово при цьому розуміючи, на відміну від багатьох українців, що немає нації без лідера.

І якщо ми вже з таким задоволенням вдягаємо на себе героїзм, який нам здобувають перед усім світом наш лідер і наші військові, і милуємося собою, вдягнені в цей героїзм, в дзеркалі, якщо ми дійсно вважаємо себе Нацією сильною, вільною, здатною витримати ці випробування, то маємо витримувати, і маємо вже ставати зрілими, дорослими, мудрими, об’єднаними, не дозволяти маніпулювати знову ворогу нашою свідомістю і повинні триматися тут, у себе, всередині країни, одне за одного. Немає сильної об’єднаної патріотичної нації, готової мужньо боротися, без сильного, мужнього, патріотичного лідера, який об’єднує і оголошує про боротьбу і очолює її. І не було досі. Бо саме лідер визначає, чи будемо ми продовжувати жити в залежності, віддавати власну зброю, підписувати папірці, які здають інтереси держави, чи будемо битися за справжню незалежність. Чи будемо знов годувати роззявлену пащу ведмедя, чи будемо його бити. От і б’ємось. З першим, хто не здав, не пішов на умови ворога – поневолювача, не відступив, не побоявся, не склав руки. Важко, але чи вартий той рядок у підручнику історії всього цього, кожен вирішує для себе сам.